Форум Алины Гросу

Информация о пользователе

Привет, Гость! Войдите или зарегистрируйтесь.


Вы здесь » Форум Алины Гросу » Привет Алиночка! » Я вам присвячую, Аліна..


Я вам присвячую, Аліна..

Сообщений 1 страница 6 из 6

1

Ennio Moricone  і тобі, Аліна, за натхення, присвячую..

З усіх чудес світу найголовнішим досягненням
людини після слова залишається Музика..
Перетворення нот у натхнення назавжди
залишиться таємницею..
Як і останеться назавжди у нашій пам’яті той,
хто її розгадає..

***
Маестро давав сьогодні свій черговий концерт.. Оповита серпантином вечірнього сутінку сцена слабо освітлювалася з обох сторін і його обличчя наполовину ховалося в тіні. Принишклий зал слухав його музику, лише інколи хтось прокашлювався і знову все поринало в захоплену його талантом тишу.
Концерт, що відбувався цього вечора, не був би дивним для нього, але аудиторія.. В залі сиділи малолітні мешканці психіатричної лікарні. Зауважу, що це був не перший його концерт в залах з подібною аудиторією. На це захоплення вся столиця дивилася з подивуванням, але не перечила йому – у кожного митця свої примхи..
Останній акорд.. Він з силою вдарив по клавішах і випростався. Зал вибухнув шаленими оплесками, йому аплодували стоячи, кидаючи квіти на сцену. Він поклонився і поволі пішов за куліси – наспіх натягнуте величезних розмірів полотно, що ділило зал засідань на дві частини. За спиною чулися не стихаючі оплески і вигуки «Браво, Маестро!»..
Він пройшов в гардероб, узяв своє пальто.. Хтось торкнувся його руки:
- Можна з вами поговорити?
- У чому справа, молода людино? – спитав він..
Перед ним стояла медсестра закладу. На вигляд їй було біля тридцяти. Одягнута у старий халат з залатаними дирками на плечах, вона стояла і дивилася на нього, як на Бога..
- Я дякую вам.. Це було так гарно! А діти!.. Ви бачили їх. Вони немовби стали знову здоровими.. Вони були такими.. справжніми.. І їх очі.. Це неймовірно..
Він дивився на неї з поблажливістю. Наївна дівчина! Вони усі чомусь говорять про силу його творчості, чомусь так поклоняються цьому..
- Ви зробили чудо.. ви повернули їм себе.. я.. я дякую вам..
- Насправді нічого неймовірного я не зробив – сухо відказав він і пішов до дверей.. Ступивши вісім кроків, зупинився..
- Ви.. не бачили її?
- Ні.. – хитнула вона головою, з сумом дивлячись йому в очі – не бачила..
«Вона не могла сказати нічого іншого» - подумав він і пішов далі.. Але кожен наступний крок, здавалося, давався йому все важче і важче..
- Вам допомогти? – спитав випадковий прохожий на вулиці..
Він махнув рукою, відмовляючись від запропонованої послуги.. Його авто стояло в кінці вулиці і шофер уже давно заснув, очікуючи його приходу..

***
За вікном плив пейзаж нічних вулиць.. Поодинокі перехожі стояли біля переходів, очікуючи зеленого сигналу світлофора, останні торговки тягнули свій товар до станцій метро і лише всюдисущі в таку пору бомжі тільки починали своє життя на вулицях. Але цього він не помічав..
Дивно, але коли він знову почув відповідь «ні», не відчув ніяких емоцій.. У ньому не пропало бажання жити, як було спочатку, коли він тільки починав її пошуки.. Він не відчув нічого.. Тільки пустоту від відповіді, яка повторювалася ось уже шість років.
«Я тебе ненавиджу!» - відгукнулося у ньому.
«Валя, не смій мені так говорити.. ніколи, чуєш?»
Він знову побачив її обличчя, мокре від сліз, її очі, які з болем і презирством дивилися на нього.. Він не вчинив тоді правильно..
Валя була його єдиною дочкою, яка осталася від його шлюбу з актрисою одного з місцевих театрів. Через п’ять років після її народження дружина померла, залишивши дочку на ньому.. Усе місто знало, що у нього була дочка, яка пішла від нього. Але ніхто не знав, що відбулося того вечора.. Він нікому не розказував.. ніколи..

Він повернувся з консерваторії, де з колегою давав концерт на честь закордонних гостей. На концерті був присутній президент з дружиною, гості, члени кабінету міністрів.. Після їх виступу вони ще довго затримались, розділивши трапезу з усіма поважними гостями. А коли він повернувся додому, Валя сиділа біля порога. Не промовила і слова, коли ввійшов.. Він обминув дочку, скинув пальто, шарф і пішов пити чай, який вона йому приготовила. Потім повернувся, щоб узяти свіжі журнали. Вона навіть не поворухнулася..
Лише через годину підвелася і пішла в його кабінет, де він проглядав пресу. Зупинилась в дверях, прихилившись до стіни..
«Ти щось хотіла?» - спитав він, відірвавши погляд від журналу.
Вона промовчала. Коли він знову опустив голову, тихо спитала:
«Де ти був?»
«На концерті» - іронічно сказав – «ти могла б догадатися..»
І тоді вона його спитала:
«А я?»
«Що ти?» - не зрозумів він – «до чого тут ти?»
Вона зробила крок до нього і сказала:
«А я.. У тебе була колись дочка? Ти знаєш – вона була?»
«Ти моя дочка» - він зробив рукою коло і поблажливо усміхнувся – «так мені здається..»
«Мені не здається» - сказала вона і зовсім тихо додала – «ти не батько..»
Він сидів нерухомо хвилину, осмислюючи сказані слова а потім зірвався:
«Ти.. ти! Невдячна малолітня дівчинка! Ти знаєш, скільки я для тебе зробив? Знаєш? Ти не цінуєш цього! Ні! Я не батько? Виходить я тобі вже не батько? Так! Уся країна любить мене от тільки моя власна дочка приходить і говорить, ви тільки послухайте – ти не батько! І що я маю їй сказати? Як їй подякувати за її вдячність? Як, Валя? Ти усвідомлюєш, як ти мене раниш? Ти думаєш, що ти говориш?..»
Вона слухала його, не перебиваючи, а потім сказала:
«Добре що мама померла..»
У нього забракло повітря і перехопило подих від гніву. Що вона говорить?!
«Мама любила тебе.. І вона не змогла б бачити, в кого ти перетворився..»
Це було останньою краплею в довгому серіалі її мовчанок кожного вечора, коли він пізно приходив додому..
«Геть!»
Вона здригнулася від його слів і перелякано глянула в очі..
«Куди?»
Він витягнув руку до дверей.. І коли вона оглянувшись, знову повернулась до нього, у її очах блиснули сльози:
«Туди?.. Я не можу..»
«Зможеш» - твердо сказав він – «зможеш.. усі змогли, хто плював батькові в душу»
Вона зіщулилась, ніби відчувши зимовий холод, який очікує її за цими дверима.. А з очей текли сльози:
«Ти.. виганяєш мене?»
«Називай це як хочеш» - холодно відказав.. помовчав і філософськи добавив – «можеш це назвати проблемою батьків і дітей..»
«Я тебе ненавиджу» - крикнула вона
«Не говори мені так.. Ніколи..»
«А ти і не почуєш ніколи..» - ковтаючи сльози, ледь промовила вона і, не витримавши, сховала обличчя в долонях..
Він замовк.. лише було чути удари настінного годинника і її плач..
«Я довго чекатиму?»
Вона здригнулася від безжальності його тону. Нема надії.. Підвела очі..
«Прощай.. Люби себе.. якщо зможеш..»
Він скривив губи в насмішці..
«Прощай, дитино моя»..
Вона ще постояла хвилину, надіючись, що він змінить гнів на ласку, засміється, як колись і скаже «іди сюди, маленька принцесо!».. Але коли знову стикнулася поглядом з його очима, в яких був тільки холод..
Ворухнула губами, силуючись щось сказати, але не змогла.. Повернулася і тихо закрила за собою двері..
Він отямився від бою годинника, кинув поглядом на порожній кабінет. Боже мій! Вона так і пішла. Навіть куртку не накинула на себе! Валя, вибач мені.. Зачекай..
І крізь ці слова – раптом «Пізно!».. Уже нічого не зміниш..

***
Маестро заварював каву.. Усю квартиру наповнював солодкий запах кавових зерен, змішаних з тонким ароматом тістечок, з якими він її завжди пив..
Одягнутий у темну безрукавку, накинуту на білосніжну сорочку, заправлену у темні штани з шовкової тканини, він нагадував випадково заблукалого прибульця з минулих віків. Вправними жестами розлив каву в чашки, підсунув ближче вазочку з тістечками. Він завжди наповнював три чашки, і неодмінно клав біля двох інших чашок ложечки.
Колись, років п’ять тому цей ритуал він повторював, немовби уявляючи себе разом з сім’єю. Він неначе проводив цю трапезу разом з дружиною і Валею, інколи розмовляючи з ними, хоча з боку це нагадувало лише одинокий монолог.. Тепер він повторював ці рухи за традицією, без усякого змісту. І уже не читав вечорами казок своїй донечці, цікавлячись її успіхами..
Узяв до рук журнал, підніс чашку, зробивши маленький ковток.. «Маестро знову дав концерт у психіатричній лікарні столиці.. Усі присутні були вражені шармом його гри..». Він відновив у пам’яті цей виступ.. ці захоплені дитячі обличчя, які з розкритими ротами невідривно дивилися на нього.. І ці худі пальці, які гаряче аплодували йому, губи, які ворухнулись, викрикуючи «Браво, Маестро!». Щось знайоме, схоже на почуття огиди, знову заповнювало його душу.. Він ніколи не відчував особливого натхнення, виступаючи у подібних закладах.. І якби не Валя.. Якби не вона, він ніколи, ніколи навіть не поткнувся у ці застійники людського безумства..

У двері постукали. Він наморщив лоба, силкуючись згадати, кого запрошено на вечір. Але так і не пригадавши нічого, підвівся і старечими кроками пішов до дверей..
На порозі стояло двоє. Його добрий друг Михась та якийсь незнайомий тип у демісезонному пальті.
- До вас можна, друже? – високим тоном проспівав Михайло..
- Зараз.. зараз відчиню…
Він пропустив їх, оцінюючи незнайомого.. Високий на зріст, лисий, в одязі темних тонів.. Овальна голова з подвійним підборіддям.. Маленькі очі, які байдуже окинули господаря дому..
- Що привело вас в такий пізній час? – спитав він..
- Вибач, друже, але тут з’явилася одна нагальна справа – сказав Михайло, і побачивши горнятка, наповнені кавою, заявив – не скажу, поки не пригостиш. Боже мій, Гена, ти навіть не уявляєш, яку каву робить наш добрий друг!
Незнайомець, якого назвали Геннадієм, кивнув головою і втупився очима в простір між Михайлом і кухонною стінкою..
- Прошу до столу – сказав Маестро, відчуваючи підсвідомо до цього лисого чоловіка якусь неприязнь..
- Друже – почав Михайло після того як вони сіли за стіл – ти пам’ятаєш, як говорив мені, що турбуєшся, хто розпорядиться твоїм набутком після того, як відійдеш у вічність?
- Наскільки я пам’ятаю, саме ти дістав від мене це право – заперечив йому він, наповнюючи собі чашку кавою..
- Безперечно, безперечно! – закивав головою друг – але вся проблема впиралася в компанію, яка зможе випустити диски з твоєю творчістю для наступних поколінь. Ось перед тобою сидить Геннадій Петрович – великої душі чоловік, меценат, власник провідної рекордингової фірми в наших краях. Саме він, як ніхто інший допоможе нам у збереженні твоїх набутків..
«Велика душа» поворухнулась, кивнувши в знак згоди і глянула на Маестро..
- Не знаю – задумливо сказав господар – не знаю..
Незнайомець раптом заворушився, відкрив свій портфель, витягнув якісь буклети і через стіл протягнув їх:
- Візьміть, тут все про нашу фірму..
- Дякую – відказав Маестро і поклав буклети на стільці біля себе – але я не можу так відразу..
Запала довга пауза. Гості смакували кавою а господар оглядав їх, намагаючись зловити пташку вирішення, як жартував Михайло..
- Ви не довіряєте людям? – промовив Геннадій Петрович і втупився в нього.
- Так.. Я не довіряю людям..
- В такому разі я не буду нав’язувати вам свою присутність. Надіюся, Ви зможете дати відповідь протягом цього тижня..
- Неодмінно – відказав Маестро, стримуючи роздратування. Він буде ще умови ставити!
- Вам ще кави налити? – спитав він після паузи
- Ні, друже, дякую – заворушився і Михайло – я б з задоволенням, але моя жона.. Ти ж її знаєш, тільки відлучуся, як вона турбується про мене..
Вони підвелися..
- Дякую Вам за гостинність – промовив незнайомець і нахилився в поклоні – приємного вам вечора!
- Вам також – відказав Маестро.
Потиснули одне одному руки і гості пішли..

Маестро провів їх до дверей і повернувся. В домі знову панувала тиша – непроникна, густа. Він міг взяти її в руки і відчути її вагу, запах – настільки важкою і матеріальною вона була.
Спати! – сказав сам собі. Зараз він знову ляже в постіль і знову йому до ранку буде снитися його Валя..

***
Зал мовчав.. Після бурхливих оплесків запала неймовірна тиша, поки він відкривав кришку фортепіано. Музиканти з оркестру напружилися, стараючись вгадати момент, коли Маестро торкнеться клавіш.. Блиснула під променем лампи позолота . Маестро поправив зшиток нот і поклав пальці на клавіші..
Зал завмер. Кожен затаїв подих, тамуючи хвилювання при присутності на моменті коли народжується Музика.
Перші акорди.. Звук повис в повітрі, йому вторив пронизливий крик скрипки. Разом вони немов завмерли в повітрі над залом.. Маестро починав концерт..
У залі уже не було бідно одягнутих дітей, обличчя яких перекошено від хвороби та холоду.. Не сиділи тут їх вихователі, кутаючись у залатані халати.. Зал заповнений дорогими хутрами та костюмами, блискучий від сяйва прикрас та золота на публіці. Блиск та шарм, золото та шовк – публіка йшла на його концерти, як на свято..

Маестро грав. Він втілював у своїй музиці всю душу, всі свої думки та переживання. Байдуже, коли і де він грав.. Коли він грав, не було його і музики окремо. Було тільки єдине ціле..
Зал мовчав, слухаючи звуки Його музики. Кожен з присутніх вбирав частину його душі, уявляв те, що витало в кожному звукові. Його життя..
Він сидів на залитій сонцем галявині, повній яскравих квітів. Напоєне звуками пташок повітря, легке і чисте, наповнювало його легені. Вдалині, куди тільки сягало око, за синім туманом ховалися гори, покриті снігами. А тут, внизу, було літо.
- Валя! – крикнув він – біжи сюди, принцесо!
- Я зараз – почулося вдалині..
Він оглянувся.. Вона, сміючись, бігла галявиною, і квіти розступалися перед нею. В руках – букет красивих польових квітів, які вона нарвала для нього. Її щасливий сміх чувся на всій галявині, вона сама була як квітка..
Йому раптом стало важко триматися на ліктях і він упав в траву. Трави відгукнулися жорстким дотиком. Він вдихав їх аромат а вона бігла все ближче і ближче.. Ось він уже бачить її обличчя, очі, волосся, ямочки на її щоках..
Він бачив це кожного разу, як грав цю мелодію і кожного разу вона була все ближче і ближче.. І кожного разу невідворотно наступав фінал..
Вона раптом перестала існувати.. Бігла до нього, сміялася, а він дивився на неї, як на чужу.. Вона починала танути в повітрі, розсипаючи букет і до нього доносився лише її прощальний шепіт:
- Таточку!..
Він відірвав руки від клавіш і стомлено осунувся в кріслі. Звук скрипки, як поранена птаха прощально розтанув в повітрі і усе затихло. Зал сидів, приголомшено дивлячись на цього сивого старого чоловіка. Бог! Геній! Як він може так грати?!
Маестро підвівся.. Публіка раптом отямилася і вибухнула гарячими оплесками. Вони стояли і плескали в долоні, з обожнюванням дивлячись на нього. А він відчував, як до горла підкочується тугий клубок..

***
Після концерту Маестро поїхав додому. Їхав, навіть не реагуючи на слова свого друга Михайла, який в яскравих тонах описував його геніальність і говорив що єдиний Бог музики – це він..
- Спиніть тут – раптом сказав він шоферу..
Вийшов з авто, поправив шарф, застебнув пальто. Алея спала в ранкових сутінках. Він йшов, відчуваючи як під ногами шурхотить листя. Нахилився, підняв листочок, торкнувся ним щоки. Сухий, жорсткий дотик підняв в його душі цілу бурю спогадів..
Насилу пересуваючи полаковані чорні туфлі по сірих плитах алеї, підійшов до лавочки, звідки відкривався вид на річку. Сів, закинувши поли пальто і глянув навколо.
Як все змінилося! А він ще пам’ятає, що було тут колись. Заплющив на мить очі, пригадуючи, а коли знову їх розкрив, вразився сірості осені, яка панувала на цих кручах ріки. Немовби хтось невидимий стер усі кольори, залишивши тільки один відтінок чорного. І тільки листя, непокірне і горде, красувалося своєю яскравою гамою.
«- Ти застудишся, ведмедику!» - раптом почув він..
Валя стояла коло лавочки, дивлячись на нього. Одягнута у біле осіннє пальто, в оранжевій шапочці, що тісно обтягувала непокірні пасма темного волосся. Вона усміхнулася йому і простягнула букет з жовтих листків..
«- Візьми..» і засміялася..
Він нахилився і підхопив її на руки. Вона сміялася, повторюючи крізь сміх «маленький, маленький ведмедик.. коричневий такий!.. непокірний..», а потім торкнулася губами його носа і притулилася до його щоки, обхопивши за шию руками.. Він задихнувся від її гарячого подиху, обхопив і довго не випускав зі своїх обіймів. Він думав, що не зможе залишити її усе життя..
«Пусти, ведмедику!» - сказала вона..
Зісковзнула на землю і побігла до самотнього продавця морозива, який допродував останки свого товару. Осінь уже давно гостювала на цих берегах і він також збирався покинути своє місце.
Валя щось довго говорила з ним, вони обоє сміялися, потім він простягнув їй дві порції морозива і знову засміявся.. Маестро сидів і дивився, як вона біжить до нього, бережно тримаючи морозиво і кружляючи з радощів на холодних плитах алеї.
«- Візьми, татку» - протягнула вона йому морозиво..
«- Осінь же! Ти збожеволіла?!» - вирвалося у нього..
Вона протягнула йому морозиво, але в очах уже не було радості. І коли їхали додому, вона не промовила йому ні слова..
А наступним літом вона очікувала його біля філармонії і потягла сюди. Посадила в цю саму лавочку і просто спитала:
«- Ти пам’ятаєш?»
І не встиг він нічого сказати, як вона, напустивши на обличчя серйозність, сказала:
«- Вибач мені..» - не витримала і обличчя розпливлося у веселій усмішці..
«- Це ти мені вибач, принцеса!» - видихнув..
Вона гладила його волосся і говорила.. говорила.. говорила.. А він слухав, милувався рисами її обличчя і оранжевим заходом теплого вечора літа..
Він отямився. Раптом побачив, що руки його розкидані на лавочці, немов у людини, яка спить. Як людина, спіймана на гарячому, поспіхом прибрав їх і оглянувся довкола..
Пронизливо холодний осінній вітер розгонив листки по алеї. Сонце уже кидало свої безрадісні промені на сірі плити, запорошені пилом. Двірник в кінці алеї розмахував мітлою, згрібаючи докупи сміття, що зоставили прохожі. Десь зовсім поруч наростав гул міста і навіть тиша плеса ріки порушилася гудком пароплавчика.
Він піднявся. Кожен його крок відлунював на цій безлюдній алеї. Ступивши кілька кроків, раптом здригнувся від ранкової прохолоди. Щільніше замотав шарф і пішов..

***
Прошу, проходьте – сказав він і відступився..
Десять хвилин тому йому подзвонив Геннадій Петрович і попросився на невеличку аудієнцію. Маестро, якому уже набридла самотність цього вечору, погодився його прийняти. І ось Геннадій – тут..
- Ви вибачте, що потурбував вас в таку пізню пору, але просто мені хотілося сказати вам кілька слів..
Маестро не слухав його, він дивився на рукавички, які стягував з рук гість. Той помітив його погляду і усміхнувся:
- На вулиці так холодно. Ви навіть не повірите, але мені здалося, що на калюжах появився лід..
- Скоро зима.. – промовив Маестро скоріш для себе ніж для Геннадія Петровича..
- Так скоро – озвався той – ще кілька днів – і грудень..
- Скоштуєте кави? – спитав він..
- З величезною радістю.
- Тоді проходьте на кухню..

Геннадій спостерігав за цівкою кави, що лилась в його чашку і раптом спитав:
- Минулого разу, коли я прийшов до вас, я вам не сподобався, правда?
- Істину говорячи, так.. А як ви догадалися?
- Життя навчило – він усміхнувся – мені дружина говорить, що спочатку я їй також не сподобався.. Страшний такий, б-р-р!
Він замовк, розмішуючи цукор:
- Я був сьогодні у вас на концерті.
- І що? Сподобалося вам?
- Дуже! Це було неймовірно! А перша Ваша композиція – це був шедевр! Шедевр – навіть не заперечуйте! Моя дружина плакала.. Та що дружина – я сам був вражений силою Вашої музики..
- Цю музику я присвятив своїй дочці – сухо перебив Маестро.
- Я прийшов, щоб висловити своє захоплення. Це було щось таке, чому не придумали опису.. Це була.. була..
- Музика..
- Музика! Але яка музика! Проте, насмілююся сказати, що головна роль в програмі – саме перша композиція! Перша! Ці почуття, ця сила, з якою ви її виконуєте на кожному концерті.. Я відчув раптом такі почуття.. Я згадав навіть своє перше кохання, уявляєте?
- Я щиро потішений вашими словами, але нічого такого у моїй музиці нема. Я просто граю..
- Ви не просто граєте, Маестро.. Ви творите! Це не ноти, це поезія..
Гість замовк, неспроможний висловити почуття, які його переповнювали.. хвилину вони сиділи у повній тиші. Геннадій раптом спитав:
- А ваша дочка.. Вибачте, але це мене цікавить.. Де вона?
Маестро мовчав. Він поклав ложечку і його погляд був спрямований в нікуди. «Де вона?». Він сам багато дав би, щоб взнати – де.. Де?
Після того, як вона пішла, він кинувся її шукати. Кожного знайомого, кожного перехожого, кожну живу істоту він терзав єдиним питанням «Ви її бачили?». І чув одне і те ж: «ні..». Кожна така відповідь була початком кінця, ударом нижче пояса, відбирала його сили. А потім..
Один знайомий, психіатр за професією, якось сказав йому, що Валя пережила дуже сильний шок. Шок, часом роковий для дітей її віку. Втративши батька і переживши жахи зими просто на вулиці без теплого одягу, без їжі, без підтримки.. При цьому згадуючи, ображаючись на батька, знаючи, що в вихорі безжального холоду десь поруч потішається теплом рідна тобі людина, яка стала катом.. Такі переживання дуже часто впливають на дитячу психіку, руйнуючи її.
Знайомий порадив йому звернутися у відповідні заклади, щоб знайти Валю, якщо вона потрапила туди. Відтоді він постійно виступає у психіатричних лікарнях не тільки столиці а й сусідніх областей, намагаючись серед натовпу пацієнтів відшукати Її, надіючись що колись у відповідь на його вічне запитання почує слово «Так..». Але.. Йому досі говорили одне і те ж, співчутливими поглядами проводжаючи його постать. Постать грішника в пеклі, яке він сам собі створив..
Правда, в одній лікарні йому сказали «так, бачили». І коли він тремтячими руками вчепившись в лікаря спитав «Де?», вона сказала: «рік тому десь виписали.. здоровою вона була.. але ви шукайте..». Ось так - шукайте..
- Я вас образив? – почув голос Геннадія.
- Ні, я просто задумався.. Просто задумався..
- Скажіть, скільки їй років?
- Двадцять – сказав він і раптом подумав: «Їй уже двадцять! Дивно. але я завжди уявляв її десятирічною, навіть не такою, якою вона була, коли пішла.. Я б навіть не впізнав би її зараз – я завжди шукав її колишню. Яка ж вона зараз?»
- Ви знову замислилися.. Знаєте я подумав, можливо вона і не була в цих закладах. Ви зверніться в поліцію, можливо вона щось знає..
- Справді. Я навіть і не подумав..
- Боюся, що я викликав у вас не надто приємні спогади.
- Нічого.. нічого.. мене вже давно ніхто про це не запитував..
- А фото? Ви маєте її фото?
- Маю.. Але я вже років десять не дивився..
- Зовсім не дивилися?!
- Зовсім.. Та й мало у мене їх було. Вона не любила фотографуватися. Сміялася, мовляв, я негарною виходжу.. Так вони зараз десь валяються в шухлядах..
Вони замовкли.. Потім Геннадій Петрович стрепенувся.
- Вибачте, але мені потрібно уже йти. Дякую, що прийняли мене.
- Нічого. Дякую, що вислухали.. Зараз уже багатьом байдуже до мене..
- Поки жива ваша музика.. – гість обірвав фразу на півслові..
Вони стояли біля дверей. Геннадій натягував пальто.
- Я забув вам сказати – раптом промовив Маестро – мої записи. Я згоден..
- Ви?..
- Так, я згоден. Я подумав спочатку, що ви не достойні цього, тому що не розумієте суті моєї музики, але я тепер.. Одним словом, обговорите деталі з Михайлом..
- Я не збираюся Вас хоронити - заперечив Геннадій Петрович
- Ви жартуєте?
- Чому ж? Приємного вам вечора!
- Всього найкращого..
Гість уже закривав двері аж раптом обернувся..
- Я ось подумав. Піду куплю подарунок, принесу своїй дочці додому і буду радіти разом з нею. Радітиму, що вона є. Дякую Маестро, ви мене багато чому навчили..


***
Вам допомогти?
- Відстаньте від мене! – вибухнув Маестро..
Він стояв біля свого авто, напівлежачи на капоті. Скорчившись, немов від болю в животі, дивився в брудний асфальт. Машини, що стояли позаду, сигналили йому, намагаючись об’їхати. Пішоходи, більшість з яких знала його по фото в пресі, здивовано оглядалася на постать, що стовбичила посеред проїзної частини траси.
Ось так.. Правда, змішана з гряззю. Стільки років ходити колами, щоб нарешті почути правду! Зате яку правду..
З самісінького ранку подався він, за порадою Геннадія Петровича, в поліцію. А там помалу почались сходитися відомості. І ось виявилося, що було все зовсім не так як він уявляв. Що нарешті надія може згаснути. Що нарешті її знайшов.. Знайшов, але не повернув..
Після того, як він вигнав її з дому, подалася вона до безпритульних, які мешкали в їх дворі. Скільки раз проводжала вона його поглядом, коли він їхав на концерт! Шість років вона жила в дворі а також по сусідніх підвалах. І жодного разу не наважилась підійти..
З часом її нові товариші побачили, що у неї появляються якісь дивні зміни. Звернулися в психіатричну клініку, де їй поставили якийсь легкий діагноз. Після лікування вона знову повернулася в їх двір, де її товариші підшукали їй якусь роботу.
Єдиний раз проникнувши додому, вона прихопила своє свідоцтво про народження, фотокартки, де була вона. І все.. Вона вирішила, що навіть записку залишити не слід..
А потім був холодний березневий вечір. Коли вона поверталася з роботи, біля неї зупинилося авто. І вдоволена пика, висунувшись з вікна, сказала:
«Дєвочка, іди сюда!»
«Я лесбіянка..» - сказала вона, надіючись хоч так відштовхнути їх цікавість – «..і хвора»
«А нам похер, хто ти!» - гаркнув той – «сюда, сучка!»
Вона намагалася втекти, але.. Догнали, збили з ніг, заштовхали в машину і повезли..
Її знайшли через десять днів на новобудові, що в східному мікрорайоні міста. Тіло було настільки спотворене, що опізнання виявилося неможливим. І так вийшло, що її просто списали в морг, де взяли на досліди студенти медінституту. Виявили злочинців, дали їм мізерний строк, відсидівши який, ті виїхали за межі країни.
Тепер не осталося нічого. Навіть маленької території на кладовищі не було, куди можна було б прийти, щоб сказати їй «Пробач..».
Чому ж вона не повернулася? Чи їй не було до кого повертатися? «Ти зовсім інший» - якось сказала вона. Чому так вийшло, що вулиця і холод виявилися кращими, ніж батько? А інші? Де були ті, хто знав її? Чому не сказали, не повідомили? Чому такі байдужі? Хоча кому вона потрібна була, крім нього? І кому потрібен він тоді, коли уже не торкнеться клавіш?
Він сів в машину і втупив погляд у вікно.. Спало на думку, що незабаром її день народження. Він знову, як завжди, купить чотирнадцять свічок і потім, поставивши їх на куплений в кіоску торт, задує їх. «З днем народження» - скаже він в пустоту і піднявши бокал, торкнеться ним об невидимий бокал, який підняла б його донька..
- Вам куди? – спитав шофер..
Глянув відсутнім поглядом..
- Байдуже..
По якомусь часові, помітивши, що вони ще стоять наказав:
- Їдьте!
А куди їхати? Кому що говорити? І найголовніше було, що лякало його..
Там, в управлінні, коли йому все розказали, він не відчув нічого. Він не відчув болю, жалю, суму.. Ніби пішло з життя щось, з втратою чого він уже давно змирився.
Навіть тепер він оплакував не так її. Не так жалів, що не зміг повернути її. Навіть тепер він боявся одного – коли раптом відчув, що його музика також стане нікому не потрібною. А можливо, він шукав не її, не свою доньку? Можливу, він шукав Музику? І якось так сталося, що саме Валя стала для нього символом тієї Музи, яку так потрібно знайти. Напевно, все життя він жив саме музикою. І тепер боявся, що вона стане нікому не потрібною. Не він, не його донька, а вона.. Справді, він боявся найбільше саме цього.
Просто завжди він був її слугою. Все життя. А тепер – пустота..

***
Цієї ночі йому снився сон, який він бачив завжди, який ввижався йому і на концертах і в короткі години ночі.
Він лежить на сонячній галявині і яскраві промені б’ють йому прямо в очі. Голова крутиться від аромату польових квітів.. він лежить в траві, відчуваючи її легкі дотики.. Прямо перед ним, у небі, співають пташки. І коли розплющуєш очі, можна побачити білі хмарки на голубому небі.
- Валя – кличе він доньку і підводиться..
Опершись на лікоть він дивиться, як вона біжить, розмахуючи букетом фіалок. До нього долинає її радісний сміх, вітер грається її волоссям. Ось він уже бачить її очі, носик, ямочки на її щоках.. Від якогось незрозумілого страху у нього починають терпнути ноги..
Вона опускається перед ним на коліна і торкається долонею його щоки:
- Що з тобою? Ти плачеш?
У нього тремтять губи, він силкується вимовити слова вибачення але не може.. Вона радісно сміється і цілує його в щоку, притуляється до нього, обхопивши руками шию.. І він відчуває, як мокріє її одяг, доторкаючись до його щік.. Вона проводить пальцями по його волоссю і знову усміхається..
Він прокинувся. Тиша. Над головою висів кам’яний звід непорушної ночі. Хвилину полежав, потім потягнувся до телефону:
- Алло.
В трубці почувся жіночий голос.
- Вам Михайла?
Через секунду – його голос:
- Щось трапилося?
- Михайле.. – він затнувся – Михайле.. я знову бачив цей сон..
- Бачив? – озвався Михайло? – І що? Вона щось сказала тобі?
- Ні.. Я хотів сказати.. Я.. Вона знову була зі мною разом.. Вперше за всі ці роки.. Михайле..
- Що з тобою? – відгукнувся той – ти плачеш?
Маестро раптом усвідомив, що говорить в трубку ті слова, які він намагався вимовити дочці. Запинаючись, боячись, щоб його не перебили, він виливав у трубку своє покаяння, просячи її про одне – прощення. Він знову називав її маленькою принцесою і знову.. знову.. знову.. благав залишитися з ним..
- Послухай – після довгої паузи промовив Михайло – я зараз приїду..
- Почекай – вигукнув Маестро, не усвідомлюючи його слів – ти так і не сказала – прощаю..
В трубці – гудки..

Епілог

На наступний концерт Маестро так і не появився. Його тіло невдовзі було поховано на елітному кладовищі столиці а ім’я внесено до незримого списку найвидатніших митців світу..
Невдовзі світ побачили видання його творів, серед яких головне місце займала композиція «Їй присвячую».. На місці алеї, де бував митець, тепер виросла новобудова а психіатрична лікарня, в якій він давав останній з подібних концертів, викуплена для будівництва сучасного бізнес-центру і її обшарпані сірі коридори уже не бентежить бездумний дитячий галас..
Але як там не було б, його ім’я досі залишається з сучасниками. А ім’я маленької дівчинки знає кожен, хто хоча б раз чув його музику.

Душа – невидима, музика – безцільна. Але душа втілена в музиці – безсмертна.

0

2

vladchernij
stilki slov... :))

0

3

Желаю счастья тебе земного,
чтоб было радости не счесть.
Здоровья чтобы было много,
и не теряла то, что есть.
Удачи в жизни и успехов
в больших и маленьких делах,
Улыбок, шуток, слёз от смеха,
а все невзгоды, - в пух и прах!

0

4

ОООООООООООООГО!!!!!!!!!!!КАК КРАСИВО!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!1

0

5

КАТЮША
;)

0

6

очень красиво.

0


Вы здесь » Форум Алины Гросу » Привет Алиночка! » Я вам присвячую, Аліна..